Жителі району продовжують обговорювати скандальний закон про мови в Україні
Двадцять перший рік незалежності нашої багатостраждальної держави, а й досі немає у ній належного порядку. І що далі, то гірше. Проблем невирішених стільки, що викликають тривогу за своє майбутнє у кожного громадянина України. А наша триєдина влада в черговий раз вишукує передвиборного «гудза».
Збурив вітчизняне суспільство нещодавній законопроект «Про засади державної мовної політики» нардепів С.Ківалова та В.Колісниченка. Над долею України знову нависла загроза. І від кого вона виходить? Від тих, хто «по духу – сучий син» (Б.Олійник).
Духовний син Шевченка Василь Симоненко теж не шкодував епітетів для таких «синочків» і вірив тоді, що «пощезнуть всі перевертні й приблуди, і орди завойовників-заброд».
На жаль, не щезають, а вигулькують то там, то тут, як нечиста сила з болота. А чому? Та тому, що ми самі їм дозволяємо обтирати ноги об державну мову, використання якої звужене до максимуму, закривати освітні заклади, спустошувати колиску національної культури – село, випихати розумну молодь на задвірки своєї держави чи за кордон…. Серед населення шириться чума байдужості і безнадії: ну що я можу зробити сам?
Таким хочу заперечити. У всі часи знаходилися одинаки-герої, що ставали прикладом для інших. Пригадаймо перше всенародне свято 1903 р. у Полтаві, коли Україна була колонією деспотичної Російської імперії. Прогресивна українська інтелігенція таки домоглася вшанувати І.П. Котляревського. На відкритті пам’ятника влада заборонила виступи українською мовою. Ось тоді ступила крок уперед мудра і мужня Олена Пчілка: «Та це хто мені на моїй рідній землі буде диктувати, якою мовою вшановувати пам’ять батька?!” Це був вчинок, сміливий протест проти сваволі нахабних колоністів! І на святі запанував український дух!
А ось наочний приклад з радянського періоду, коли лицемірна влада проводила безсоромну суцільну русифікацію. В Україні такий культурний геноцид легше було здійснювати у східних та південних областях, заселених росіянами, замість винищених голодом українців. Не врахували заброди й перевертні, що в жилах народу корінного «козацька кров пульсує і гуде» (В.Симоненко). І підтвердженням цьому є вчинок шестикласника з Миколаївщини, який врятував українську школу і привернув увагу суспільства до збереження рідної мови. Про це розповів студентам Київського університету Олесь Гончар на літературному вечорі 8 квітня 1988 р. Як не намагалися тодішні валуєви, вислужники і бюрократи переконати селян, батьків хлопчика і його самого, що українська мова неперспективна, він стояв на своєму. Степове хлоп’я інтуїтивно відчувало, що дорослі дяді штовхають його на ганебний шлях – шлях відступництва. У нього жив дух гідності і честі, що передався йому від Шевченка, Франка, Лесі Українки, які трудилися для того, щоб нащадки не виростали безликими, безпам’ятними.
Відтоді минуло чверть століття. Вже стала повнолітньою й суверенна Україна, а наслідки «совєтчини» даються взнаки. «Інтернаціоналісти» знову взялись за старе. Їх і досі дратує українська мова. Мова, за яку стільки сердець горіло!
Згадаймо легендарного мученика Олексу Гірника, який у ніч на 21 січня 1978 року, в День Злуки, спалив себе на Чернечій горі в Каневі в знак протесту проти русифікації українського народу. Тоді Україна була підневільною і визвольний дух ширився серед народу. Як чекали ми сподіваної волі! І дочекалися таки! Здавалося, збудуємо свою, європейську державу і заживемо по-людськи. Здавалося…Згадуєш ту ейфорію і ще більше розчаровуєшся у нинішній дійсності, шукаєш винних. Після довгих пошуків приходиш до висновку, що винен ти сам, винні всі ми, що дозволили світовим авантюристам на своїй, Богом даній землі ошукати себе. Психологія раба, набута протягом кількох століть, ще міцно тримається нашого єства. Цим і користуються наші недоброзичливці. Крім того, за роки незалежності ми стали не тільки пасивно-байдужішими, а навіть ворожими до своєї країни, її історії та культури. З усіх пострадянських республік така ситуація лише у нас і в Білорусії. Чому так? Звідки ноги ростуть цьому відступництву? Звернемось до літератури.
Великий Довженко ще у 1942 році, коли Україна горіла в огні, 2 липня записав таке:
«В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний… У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії. У нас не державна, не національна і не народна психіка…»
Не треба також звинувачувати у своїх бідах співвітчизників інших національностей, бо якраз серед них є багато щирих патріотів України. Згадаймо росіян Лева Жемчужникова, Іллю Рєпіна, Дмитра Донцова, Бориса Чичибабина, Костянтина Морозова, Аліну Шишкіну; грузинів Рауля Чілачаву, Гурама Патріашвілі, Вахтанга Кіпіані, Георгія Гонгадзе; євреїв Абрама Кацнельсона, Мойсея Фішбейна, Семена Глузмана; азербайджанця Григорія Гусейнова та багатьох інших, для яких наша земля стала рідною. Мав рацію незабутній Остап Вишня:
«Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне» та садить гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», а того, хто бажає добра моєму народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові».
У нашій державі є проблема української мови – мови титульної нації, мови державної. Все інше – надумане манкуртами й варягами. Таким найкраще відповіла журналістка Ольга Мусафірова; «Я – русскоязычная, общаюсь на русском языке, работаю в русском журнале и не хочу, чтобы кто-то меня защищал!»
Чуєте, защітнікі язика, за яким сьогодні майже не чути мови?!
Болить душа в українців, що за щирістю і гостинністю не зауважили, як сучі сини-пройдисвіти нахабно обікрали їх майно, а тепер замахнулись на духовність і культуру.
Поламаєте зуби, товаріщі! Ваш «язик» має свою батьківщину. Любіть його, на здоров’я, та не лізьте зі своїм Уставом у чужий монастир.
Надія України на молодь, енергійну, завзяту, освічену, патріотичну, не залякану репресіями, голодоморами і концтаборами.
Підтримаймо ж наших молодих громадян і разом даймо відсіч ворогам! Запалімо кожен свою свічку, щоб іти світлим шляхом у майбутнє!
Марія Петришин
викладач Немирівського коледжу
будівництва та архітектури
Немає коментарів:
Дописати коментар