Не дай, Боже, жити в період реформ…

Ось такою стала школа у с. Воробіївці за останні три роки: у неї щодня - День відкритих дверей. Мабуть, така доля чекає й інші “призупинені” школи  

Оптимізація звалилася на голови освітян району неждано-негадано. Як стихійне лихо. Така ж некерована, така ж безжалісна. «Не дай, Боже, жити в період війн та реформ»,- сказав колись один мудрий чоловік. І це, ніби, про реформи в освіті Немирівщини. Закрити одним махом більше десятка шкіл та ще й посеред навчального року - це, пробачте, аж занадто. І хоч горе-реформатори стараються створити видимість продуманої та цілеспрямованої кампанії, практично освіта реформується хаотично, безсистемно, як кажуть, галопом по Європі.
У фізиці таке називається «броунівським рухом», а в народі «мишачою метушнею». Ліквідатори, як охрестили на Немирівщині тих, хто сьогодні реформує освіту, обирають спочатку  школу-жертву, а потім гарячково шукають привід для її закриття. При цьому порушують не те що чинне законодавство, але й переступають через норми елементарної людської порядності, ламаючи долі вчителів, дітей, батьків. Ми вже розповідали, як знищували Брацлавську школу №2. Так само нахрапом закривали у 2010 році першу п’ятірку шкіл. Але, мабуть, через те, що тоді біля районного освітянського керма ще не було Михайла Чорного, це утримувалося ще в якихось правових рамках. Хоча були гарячі сутички. Образно кажучи, бралися за вила батьки с. Забужжя, коли першого вересня під’їхав шкільний автобус з Сокільця, щоб забрати учнів. Опір був такий упертий, що для заспокоєння батьків змушений був приїхати один з керівників райдержадміністрації. Опір батьків було зламано, дітей разом з учителями перевели у Сокілецьку школу. Але шкільне приміщення, яке 1 вересня 2010 року було добротним, уже напівзруйноване, навіть замок на дверях колишньої школи не висить, бо дверей нема. Немає і вікон, розбирають дах. А як тоді бути із запевненнями районної влади, що приміщення кожної закритої школи будуть збереженні?
Забрали насильно дітей у Сокілецьку школу і з Воробіївки. Сьогодні «реформатори»  хваляться-ненахваляться, як добре воробіївським школярам у Сокільці. Але ж школа юридично до цього часу не закрита, а лише призупинила свою діяльність. Бо громада не дає на закриття згоди, на зборах керівництво села ніяк не може набрати потрібної кількості голосів. Чому? А тому, що, маючи гіркий досвід «прихватизації» мальовничого воробіївського  Побужжя «варягами», селяни уже й в закритті школи вбачати чийсь інтерес. Мовляв, хтось хоче «прихватизувати» шкільне приміщення  або ж землю, на якій вона стоїть. А те приміщення уже розібране, поламане…. «Ну, й що? Зате «варягам» не дістанеться», - так приблизно міркують селяни.
У Головеньках школа складалася з трьох будівель: дві навчальних, а в третій – їдальня. Одна навчальна будівля збереглася. Сільрада думає-гадає, для чого її можна використати. Планують обладнати в ній клуб. Якщо, звичайно, будуть гроші. Але друга шкільна будівля уже «на ладан дихає». Але це ще півбіди. Справжня біда в іншому: жертвами оптимізації освіти стали 9 вчителів, які не знайшли роботи за фахом і щоб вижити, займаються домашнім господарством.
Нібито, по-господарськи розпорядилися приміщенням в Озері - тільки тому, що колишню вчительку  Л.І. Горбенко тієї ж трагічної для школи осені 2010 року обрали Зарудинецьким сільським головою, то ж зрозуміло, що Лариса Іванівна просто не могла бути байдужою до долі школи, якій віддала двадцять років життя. Тому будівлю відремонтували і перевели туди бібліотеку і фельдшерський пункт. Але майже два десятки педагогів залишилися на вулиці. Хто знайшов роботу в інших школах, а хто - ні.
Справжній безлад розпочався в освіті Немирівщини у 2013 році, коли начальником відділу РДА став Михайло Чорний. Для педагогічного загалу нашого краю, мабуть, так і залишиться таємницею, якими критеріями керувався голова РДА Петро Михайленко, призначаючи керівником галузі, у якій працюють фахівці  високого інтелекту, грубу та зухвалу людину (так назвуть згодом Михайла Чорного депутати райради, обговорюючи його діяльність). Та ще і придумав для нього перед цим посаду радника голови РДА з питань освіти. Мабуть тому, що Михайло Чорний уже мав досвід знищення Лучанської школи, у якій працював директором.  А, може, тому, що тільки така людина здатна творити те, що він творить. За закриття шкіл Михайло Чорний взявся з великим ентузіазмом і, виконуючи вказівки «згоди», вносив у цю справу елементи власної «творчості». Днював і ночував у Брацлаві, поки не перестала нормально функціонувати школа №2. Перед цим підступно, без попередження, не чекаючи кінця  навчального року, закрив школу у с. Сподахах, яка служила селянам 38 років. Останнім днем її навчальної діяльності було 21 лютого, а 22 лютого 2013 року у школі було відключено опалення. Причину Михайло Чорний придумав банальну: у котельні застаріле обладнання. Всю зиму котел обігрівав школу і дитячий садок, а тут раптом став несучасним. Діти змушені були покинути навчання, бо було дуже холодно. Чому «ліквідатори» не дочекалися літа? А тому, що тоді не було б причини закривати школу. А в лютому дітей «викурили» зі школи холодом. Згодом «викурили» і директора школи Тетяну Іванівну,  яка багато зусиль доклала до ремонту і дитячого садка, розташованого у школі. Обладнала внутрішній туалет. Возила у школу труби з Немирова попутним транспортом. Ходила з протягнутою рукою до підприємців, випрошуючи у них гроші на ремонт. «Обіцяли, - розповідає Тетяна Іванівна, - що не закриють школу, а потім поставили перед фактом». Тепер вона безробітна. А до пенсії ще далеко.
В Монастирку для педагогів було створено, висловлюючись шаховою термінологією, патову ситуацію.  Багато учителів пішло на пенсію, а молоду зміну відділ освіти не прислав, мусили діти розбігатися: хто в Кірово, хто у Немирів. Але у вересні школярі ще вчилися, бо залишилося 3 вчителі. Та Михайло Чорний особисто приїздив  у школу і виганяв учнів з класів. Так розповідають батьки. Учителів вигнати не зміг, то ж з 1 жовтня вони продовжують ходити на роботу у порожні класи. Кажуть: по закону серед навчального року нас звільняти ніхто не має права.
Тобто педагоги ще продовжують вірити, що в окремо взятому Немирівському районі ще діють закони і може восторжествувати справедливість.

Степан Вересневий