Є багато людей різних професій, про яких приємно згадувати: лікарі, вірні клятві Гіппократа, вчителі, які хочуть навчити, виробники промислової та харчової продукції, працівники соціальної сфери та сфери обслуговування, для яких вагомішим є щире слово «дякую». Є й такі, що навіть цього не потребують. Не очікує вдячності прибиральниця ветлікарні, яка щоліта створює барвисту оазу посеред запилюженого автошляху. Практичні ділки мали намір використати цей клаптик землі під автостоянку, та естетична душа жінки рішуче запротестувала: «Не дам!» - і мало не хрестом лягла на землю… Проходячи повз це різноцвіття, мимоволі стишуєш ходу. Здається, ніби квіткові ельфики знімають з душі буденний негатив.
На жаль, сучасні реалії не завжди дозволяють талановитим, в більшості своїй дипломованим спеціалістам реалізувати свої здібності. В умовах безробіття людина змушена хапатися за будь-що аби вижити. Про яке моральне задоволення тут можна говорити? Та найгірше, коли твій начальник на свою посаду не тими дверима увійшов. Та говоритимемо сьогодні про людей, вартих уваги, людей, що скрашують наше життя. До таких належить Микола Олексійович Хоменчук, якого друзі і сусіди шанобливо називають майстром. Не знаю, чи є щось таке, чого б не знав цей дивовижний чоловік. Основна професія – будівельник. До всього іншого ішов сам. Залишившись п’ятирічним напівсиротою (батька «найгуманніша у світі» радвлада заарештувала за стандартним звинуваченням. Повернувшись, вже довго не прожив), Микола змалечку ставав опорою для матері-вчительки. Старший брат-військовий перебував у глибинках неозорого Союзу, сестра вийшла заміж у Коломию, тому хлопчик мусив швидше дорослішати. Усе встигав: і вчитися гарно, і давати лад господарству, і викроювати час для улюбленого заняття спортом. Ріс хлопець спостережливим, заглибленим у природу.
Після Монастирецької школи вступив до Немирівського будівельного технікуму. Закінчивши його, працював майстром в ПТУ і без відриву від виробництва закінчив будівельний факультет Вінницького політехнічного інституту, 30 років працював майстром столярної справи. Скільки-то випускників з вдячністю згадують свого вимогливого і принципового наставника! Оцінку Микола Олексійович ставив лише тоді, коли предмет, виготовлений учнем, заслуговував на оцінку «відмінно». Можливо, не всім учням це подобалося, але згодом вони зрозуміли, що тільки добрий майстер отримує задоволення від роботи, а значить має гарний заробіток. Неодноразово Микола Олексійович отримував подяки і нагороди від Міністерства освіти.
Крім будівельної справи знається Микола Олексійович на електриці, моторах, сантехніці, садівництві та городництві. Заняттям для душі є бджільництво, яке опанував професійно.
Має й невеличкий ставок. Майже, як у пісні: «І ставок, і млинок, і вишневенький садок…» Словом, обійстя пана Миколи схоже на козацький хутір. Все тут доглянуте і по-хазяйськи.
Звичайно, не було б усього цього без допомоги миловидної вправної дружини Раїси Іллівни – правої руки господаря. Любов і злагода панує в цій родині. Там, де інші сваряться, Хоменчуки відбуваються жартами. Так і дітей Аллу та Вадима виховали. А тепер і внучку Софійку. Доброзичлива атмосфера родини позитивно впливає на флору і фауну господарства, на взаємини з сусідами. Хоча сусіди – яку родину не візьми – усі роботящі, веселі та дружні люди.
По селах, в основному, мешкають немолоді люди, неспроможні часом впоратися з певними проблемами. Микола Олексійович, хоч би як не був зайнятий чи втомлений, ніколи не відмовляє у допомозі. Роботу виконує «на совість». Часом дивуюся: коли майстер ще має час читати, малювати, бути активним і компетентним у культурному та суспільному житті нашої країни. Любить українські пісні, сам гарно співає. На урочистості одягає вишиванку. Патріотизм проявляється у його справах – вихованні студентської молоді, підтримці рідної культури, громадянської позиції. Я це зрозуміла ще у радянські часи, на похороні викладача технікуму Логоші Т.І., який був класним керівником Миколи Хоменчука. «Дорогий Терентію Івановичу, дякую Вам за те, що Ви єдиний у технікумі викладали українською мовою», - так попрощався з учителем.
Не спокусився чоловік міською квартирою, а залишився господарем на землі предків, не тримався за державну роботу, яка часом гне додолу наші душі. Вийшов на дольову пенсію, обладнав майстерню і займається улюбленою працею. Усі його вироби з дерева зі знаком якості. Приносили до нього на реставрацію крісло княгині Щербатової. Завдяки терпеливості, наполегливості й умінню майстра, крісло знову, як нове.
На працьовитих і мудрих людях тримається земля. Таких називають оберегами нашого генетичного кореня. Такими людьми славиться Україна.
Марія Петришин,
викладач Немирівського коледжу
будівництва та архітектури
Немає коментарів:
Дописати коментар