Гумореска
Термін «опозиція» все міцніше входить у наше життя. Дехто в опозицію уже ходить, як на роботу. Каже вранці дружині: «До обіду шукай мене на службі, а після обіду я в опозиції». Або ж навпаки. До обіду він марширує в колоні під лозунгами «Повернемо країну народу!», а після – б’є себе на трибуні у груди і запевняє: «Ми їх зупинимо!».
Один мій знайомий прийшов у раду по списку опозиції, там перебіг до фракції провладної партії, а вчора я аж вщипнув себе за вухо, коли побачив свого знайомого у громадській приймальні об’єднаної опозиції. Дехто працює одночасно у трьох виборчих штабах. І взагалі у місті, в якому ми живемо, усе політичне життя настільки міцно переплелося вздовж і поперек, що просто важко розібратися, де влада, а де опозиція. І виходить так, що при владі чи коло неї завжди одні і ті ж люди. А коли починається передвиборна політична боротьба, то це стає схоже на гру в одні ворота. Сині пасують червоним, червоні зеленим, зелені переводять м’яч синім, а забиває гола той, кого поставили біля воріт.
У цьому хитрому сценарії заручниками завжди стають прості виборці, звані електоратом, які щиро вірять, що гра була за правилами і переміг найсильніший. І навіть не припускають, що все було продумано і передбачено задовго до виборів, що всі фігури на шаховій дошці були розставлені так, що неминуче переможе той, хто обов’язково має перемогти. А якщо хтось з тих фігур насмілиться оголосити «шах», то, як це буває у грі «Чапаєв», він просто вилетить з гральної дошки. Тому більш перспективного без великих витрат у такій ситуації все-таки вигладить гра у «піддавки». Навіть коли ми і в «опозиції».
Петро Виборний
Немає коментарів:
Дописати коментар