У чеканні на ювілеї

Марія Щербатова

   Ми продовжуємо публікацію матеріалів із книги нашого земляка, краєзнавця-дослідника, письменника Миколи Денисенка «Немирівський парк та палац: переплетіння доль».

Сьогодні, напередодні славного ювілею – 155-річчя з дня народження княгині Марії Григорівни Щербатової, яке ми будемо святкувати 17 жовтня, розповідь піде про її народження, а саме про те: де, коли, за яких обставин народилася маленька Марійка, а також про її вшанування, зокрема, встановлення пам’ятника княгині у Немирові з нагоди її ювілею.

НАРОДЖЕННЯ, 

АБО ІЩЕ ОДНА МАРІЯ

   Під ранок 17 жовтня 1857 року у Петербурзі в родині Потоцьких-Строганових народилась дитина – дівчинка, яку знову чомусь назвали Марією, як було колись назвали її матір Марію Болеславівну та бабусю Марію Олександрівну.

МАРІЯ

   Перейми у 18-річної графині Марії Болеславівни почалися ще ізвечора. Однак, не дивлячись на те, що вони були слабкими та поодинокими, біля породіллі уже чатувало аж три найліпших на увесь Петербург, бабки-повитухи. А одна із них – Ізольда, знаходилася біля графині вже кілька днів поспіль. Адже, як-не-як, а пологи у неї були першими.

   У сусідній кімнаті сиділо двоє чоловіків: граф Болеслав Потоцький – батько породіллі та граф Григорій Сергійович Строганов – чоловік графині Марії. Ось і вся родина.

Чоловіки сиділи здебільшого мовчки – кожен думав про щось своє. Григорій Сергійович переймався одним-єдиним – чи ж народить дружина йому первістка-хлопчика, продовжувача роду Строганових, а чи ні? Тоді, коли граф Болеслав побивався відсутністю найріднішої, найпотрібнішої зараз людини – матері Марії та його любимої дружини – Марії Олександрівни, якої ось уже дванадцять років, як немає з ними. Весілля дочки онде також справляли без неї, а вона ж так хотіла бачити дочку нареченою.

«Ех, життя, життя…», - різко провів рукою по обличчю граф Болеслав, відгонячи від себе ті думки та непрохані сльози.

   Невдовзі, коли будівлю повністю заповнили сутінки, повсюдно засвітили свічки. Бабки-повитухи сиділи біля породіллі і по черзі розповідали їй якісь оповідки, а чи розпитували про щось у неї, відвертаючи таким чином її увагу від переймів, які час від часу ставали частішими і сильнішими. А іноді одна із них, та ж Ізольда, заходила до чоловіків і запевняла їх, що все йде належним чином і що все буде добре.

   У свічниках догоряли свічки. За цей час ніхто не заснув ні на мить – чекали народження дитини.

   І ось о тій порі, коли стало розвиднятись, в якийсь час бабки-повитухи забігали одна поперед одної, а ще невдовзі зникли за дверима спальні графині Марії, щільно закривши їх за собою.

   Перегодя ранкову тишу навпіл розрізав крик дитини, а ще через який час із спальні графині Марії вийшла та ж сама Ізольда і радо мовила до чоловіків:

   - Панове, у вас дочка і онучка.

   - Отже, знову Марія, - мовив граф Болеслав. І що було більше у тім голосі: радості, а чи прикрості, було відомо лише йому.

   - Як Марія? - ніяк не міг дійти до себе Григорій Сергійович, який понад усе хотів лише сина.

Не знати чому, але те ім’я, сказане дідусем Болеславом, так і пристало до дівчинки. Ніхто його не переінакшував. І її стали звати Марією.

   З перших днів свого народження маленька Марійка стала найулюбленішою дитиною, але не так навіть для батьків, як для дідуся, графа Болеслава Потоцького.

Бокові ніші Немирівського палацу.
Замість пам’ятників тут – урна для сміття

   В подальшому, аж до самої своєї смерті, він вирізняв її серед інших онуків, а згодом і правнуків, не чаяв в ній душі, хоча, на перший погляд, вона зовсім не відзначалась своєю дитячою люб’язністю чи запопадливістю до нього. Здавалось, навіть навпаки – була дещо зухвалою. Хоча, правда, в дійсності, десь глибоко, за ось тим зухвальством вона ховала чуле та любляче серце. Мудрий дідусь саме це і відчував у гарній, стрункій, розумній і занадто самостійній онуці. Ба, навіть гордився цим, як ніби знаючи чи передчуваючи, що саме ось та самостійність дівчинки, як ніщо інше дасть можливість пристосуватись та вижити в подальшому такому нелегкому житті. І особливо тоді, коли по волі долі вона стане останньою володаркою Немирівських земель з старовинного роду Потоцьких, й, на жаль, самотньою…

   Ще з січня 2010 року, з дня вшанування 90-х роковин трагічної загибелі сім’ї Щербатових, жителі Немирова переймаються питанням встановлення пам’ятника княгині Щербатовій, зокрема й тим, де саме його встановити.

   Для вирішення цього питання, давайте ще раз на хвилинку повернемося до уже добре знаного палацу у Стоу-парку.

   Так-от, у центральній частині парадного фасаду Стоу-палацу є чотири ніші із постаментами, на яких повинні були бути розміщені пам’ятники засновникам Стоу-парку-палацу.

   Такі ж самі ніші, але, правда, лише дві по боках центрального входу у палац, веліла зробити у своєму палаці й княгиня Щербатова. Призначення цих ніш невідоме усім без винятку немирівчанам та дослідникам Немирівського палацу. А в них мали бути розміщені мармурові пам’ятники на повний зріст двох найдорожчих людей княгині – матері Марії Болеславівни та дідуся Болеслава.

   Як на мене, то місце для пам’ятника княгині М.Г.Щербатовій уже само собою визначене – це одна із бокових ніш палацу. В іншій же ніші, як і того хотіла сама княгиня, варто розмістити пам’ятник Болеславу Потоцькому.

   Кілька слів і про самий пам’ятник. Він, на превеликий жаль, а можливо й на щастя, ще не виготовлений й донині. Говорю «на щастя» тому, що до цих пір немирівчани ніяк не визначилися із самим пам’ятником, а саме, якому йому бути: на повний зріст, а чи лише погруддя, з мармуру, бронзи, міді, чи бетону, яке саме зображення княгині брати за основу?

   І на цей раз нам на допомогу прийде іще один випадок. У Вінницькому художньому музеї знаходиться погруддя княгині Щербатової роботи італійського скульптора Луїджі Гульєльмі, яке той виконав у 1887 році (у музеї помилково вказаний 1867 рік, через що й навколо нього виникло багато різного роду домислів) на замовлення самої княгині з нагоди її 30-річчя з дня народження. Так-от. Варто було б попросити, щоб музей те погруддя передав назад у палац, так як працівники музею вивезли його із палацу Щербатової у 1921 році (більш детальніше про це та про майстра Луїджі Гульєльмі можна дізнатися із даної книги). А коли ж ні, то варто було б зробити копію з того погруддя, яке, до речі, щонайбільше подобалося самій княгині.

   І на останок хотілося б сказати ще кілька слів про ювілеї, пов’язані із парком і палацом та княгинею Щербатовою, на які ми чекаємо з нетерпінням, а саме те, щоб вони не відбулися мовчки, як-от, скажімо, п’ять, а чи десять років тому, коли вони проходили без жодних урочистостей, без зайвого ажіотажу та помпезності, я вже не говорю про якісь там ремонти, реконструкції, надбання нових та збереження старих цінностей Немирівського парку та палацу, щоб, як і завше, для їхнього відзначення не вистачило коштів, наснаги, а чи звичайного людського бажання.

   Разом з тим хочеться, щоб Немирівській палац та парк, хоча б уже, як одна із перлин Вінниччини, як єдина, комплексна одиниця палацово-паркового архітектурного ансамблю, врешті-решт набули істинно турботливого господаря, а не користувача, щоб доба «Руйнації» для них перетворилась на «Золоту Добу» і щоб вони ще довше служили добру та загальному благу поколінню теперішньому та прийдешньому.

   Ще хочеться (і щонайбільше), щоб палацу Марії Григорівни Щербатової повернули його істинне призначення – палацове і щоб він, врешті-решт, став справжнім ПАЛАЦОМ справжньої КУЛЬТУРИ, повернувши, правда, спочатку до нього цінності, вивезені з нього у лихі роки громадянської війни. Саме в ньому варто створити Центр духовної культури району з історико-краєзнавчим, літературно-художнім музеями, з виставками робіт народних умільців краю, де б водночас могли проводитися усі найрізноманітніші культурно-мистецькі заходи. Палац того гідний і немирівчани те заслужили. Гості ж лише будуть вдячні за таке використання пам’ятки, яка нарешті й дійсно стане пам’яткою національного значення. Адже, щоб ми не говорили, а палац і дійсно є пам’яткою, якої все, що було побудоване у Немирові опісля, не варте.

   Надалі, мій дорогий читачу, ми уже зустрінемося на сторінках книжок (говорю «книжок», бо матеріалу про наш парк і палац зібралося аж на дві книжки), які, я надіюсь ви, дорогі земляки-немирівчани, допоможите фінансово випустити у світ.

З повагою та надією 

Микола Денисенко