Спекотливого червневого дня 1941 року загін змучених та зранених червоноармійців-біженців, переправившись через Південний Буг з боку Рогізни, увійшов у Гвоздів, найглухіше село на південному заході Немирівщини. Хтось їхав підводою, а хтось пересувався пішки, спираючись на плече сильнішого товариша. Бійці уже досягли північної околиці села, як раптом позаду загуркотіли вантажні автомобілі, задиркотіли мотоцикли, вдарили автоматні черги.
Це загін наздогнали німці. Сталося усе так несподівано, що приймати якесь організоване рішення було пізно. Загін враз розсипався в різні сторони. Частина бійців зайняла оборону за купою каміння, завезеного перед війною для ремонту дороги на Немирів, а інші кинулися до скелястого берега Південного Бугу. Ті, що зайняли оборону, трималися до останнього бійця. Німців було дуже багато, а їх - десятеро, вони були приреченими вже на початку бою, але в полон не здавалися.
Ті, що кинулися за порятунком до Південного Бугу, потрапили під прикриття високого лівого берега, їм вдалося переправитися через брід на крутому вигині ріки і дістатися Печірського лісу. А двоє червоноармійців побігли навпростець через секлю. Один упав скошений автоматною чергою напівдорозі, а другому вдалося добігти до вершини, він ось-ось мав заховатися, але і його перед останнім вирішальним ривком наздогнала ворожа куля.
В епіцентрі перестрілки несподівано опинилася мати з трьома дітьми. Маленька дочка сиділа на руках, тримавшись міцно за шию матері, а друга, років сімнадцяти, бігла поруч, тримаючи за руку сестричку. Сім’я опинилася попереду червоноармійців, а коли німці стали стріляти, усі четверо попадали на вкриту гравієм стежку. Їх чудом не зачепили осколки німецької гранати, яка вибухнула неподалік. Німці сім’ю не чіпали, бо були зайняті погонею, тож біглянки благополучно добралися до хатини над берегом Південного Бугу, яку жителі Гвоздова і Олексіївки обрали собі для схову, бо вона була на відшибі. Люди, мабуть, міркували так: село можуть бомбити, а одиноку хату не зачеплять. А, може, просто у хвилини небезпеки шукали захисту один в одного.
Не наздогнавши оточенців, німці повернулися, спересердя повиганяли з хати усіх, хто там переховувався. Шукали євреїв. «Ти юда?!» причепилися до одного чоловіка, ледве переконали їх селяни, що чоловік той українець, а не єврей.
- Повернулися ми з мамою додому, налякані, розгублені, - розповідає одна з членів тієї сім’ї. Наша хата була на краю Гвоздова. По одну сторону Буг, а по другу широкий плац, весь заповнений німецькими автомашинами і мотоциклами. Біля школи курів підбитий радянський танк. Німці ходили по хатах, як нові господарі. Перестріляли усіх наших гусей, забрали з хліва свиню, врятувалася лише корова, бо паслася у гуртку, а коли почалася стрілянина, коров’яче стадо дружно втекло у Воробіївський ліс. Всю війну корова була для нас годувальницею і фактично порятувала багатодітну сім’ю від голодної смерті. Майже чотири роки ми жили з окупантами. На нашій стороні німці, на другій стороні, за Бугом, румуни. У перший же день погнали нас жати жито, його якось зібрали, а цукрові буряки померзли на полі. Але німці колгосп у селі залишили.
Бійців, що загинули у перші дні війни, селяни поховали на місцевому цвинтарі, на цьому воєнні дії на території Гвоздова скінчилися. Партизанів поблизу не було, а лінія фронту була далеко. Стрілянина знову почалася у глухому селі аж у березні 1944 року, коли німці тікали, а радянські воїни їх наздоганяли. Один німець забіг у хату сім’ї, про яку йшла мова, і, випросивши шматок сала, взамін залишив автомат. Але війну гвоздяни переживали і потім, коли не повернулися з фронту багато їх односельчан, а з тих хто повернувся, - один без руки, а другий без ноги. Коли орали колгоспне поле коровами, заробляючи трудодні, а дівчата не мали за кого вийти заміж, бо хлопців повбивали на фронті, а діти ще довго знаходили на городі бойові патрони та гранати і навіть підривалися на них.
Війна багатьом поламала долі і хоч минуло уже багато літ, але й сьогодні немає жодної людини, яку б вона не зачепила своїм чорним крилом
*****
Про перші дні Великої Вітчизняної війни у глухому селі Гвоздові не раз розповідала найстарша дочка тієї сім’ї, що рятувалась від окупантів, моя мати Демедюк Марія Федорівна, яка бачила усе на свої очі. Живе вона сьогодні у Немирові і їй уже 88 років.
Іван Демедюк,
журналіст
Немає коментарів:
Дописати коментар