 |
| Хелени (Гелени) де Лінь (Масальської) |
Ми пропонуємо вашій увазі серію матеріалів із нової книги нашого земляка, краєзнавця-дослідника, письменника Миколи Денисенка «Немирівський парк та палац: переплетіння доль», яку він написав саме з нагоди цих двох ювілеїв.
Про що ж мова піде сьогодні? Звичайно, про Немирівський парк. Однак, не про те, про що ми вже всі добре знаємо, а про його невідомі потаємності. Ну, наприклад, хоча б про те, коли саме, ким і, тим паче, з якої нагоди Немирівський парк був заснований. Ви знаєте про це? Ні-ні, не поспішайте. Про дещо ви дізнаєтеся зараз.
Отож, слово автору.
Немирівський парк – як наслідок палкої любові Вінценти до Хелени
Вінценти Потоцький хоча і був вельми оригінальною особистістю кипучої натури, як, мовиться, з характером, однак, поряд з тим, він був і великим любителем садівництва та декоративного озеленення, чим найбільше і запам’ятався, зокрема, у Немирові та сусідній із ним Ковалівці.
Жодна пара не мала права ставати на весільний рушник, не виконавши його вимоги: нареченим треба було взяти з панського розсадника дві щепи і висадити їх у своєму дворі – лише тільки після цього йшли вінчатися. Дякуючи Вінценти Потоцькому, Немирівщина до цих пір славиться своїми садками.
Більшість із дослідників вважають, що саме ця любов до садівництва спонукала графа до того, що той створив Немирівський парк. Так, це, безумовно, незаперечний факт. Однак, все-таки щонайбільшим спонуканням Вінценти до створення парку була до безтями палка його любов до Хелени (Гелени) де Лінь (у дівоцтві Масальська), яка й призвела 47-річного графа ось до яких дій…
Ось уже кілька днів поспіль Вінценти не знаходив собі місця. Мимовільна зустріч із Хеленою де Лінь у Парижі, котра відбувалася три дні тому, змусила немолодого уже графа згадати ось ту першу, майже дев’ятирічної давності варшавську зустріч із графинею, яка так різко й докорінно змінила усе його подальше життя.
Таких почуттів до жодної жінки він не відчував. А тут на тобі. Навіть та, його перша, ще зовсім юнацька любов, і та не була такою, як ця, нинішня. Так, здається, він закохався по-справжньому!
Але як, чим саме покорити серце такої красуні, до того ж заміжньої? Та ще й за ким – за Карлом де Лінем – сином самого графа Жозефа де Ліня! Хоча, правда, чого там вартий той вискочка Карл без свого батька, без його безмежного багатства та впливових зв’язків, без яких той і не був би одруженим із Хеленою.
Тому, як бути йому, – Вінценти того не знав.
Якось одного дня, коли всидіти вдома не було сили, та і щонайменшого бажання, Вінценти подався у мандри по землях Немирівського маєтку. Десь уже в обідню пору граф забрів у місцину, котра знаходилась на пагорбі над річечкою Миркою у південно-східному напрямку від палацу і була порослою густим віковічним грабово-дубовим гаєм. Не знати чому, але місцина зразу ж запала в душу і він став обходити її з одного краю в інший. Вийшовши на невеличку, однак доволі простору галявину, котра знаходилася в північно-західній частині гаю, граф зупинився.
Потім пройшов по ній вздовж і впоперек кілька разів. Невдовзі серед дерев помітив просвітлення. Не вагаючись пішов туди.
Як же був здивований Вінценти, коли невдовзі вийшов на дорогу, яка вела прямісінько до його палацу.
Повернувшись на галявину, оббіг її очима ще декілька разів. Вінценти аж присів від несподіваної думки: «Парк!» Так, саме те, на чому найліпше знається, він і підкорить серце графині.
- Так, це буде парк, однак найліпший парк у світі! - швидше вигукнув, аніж мовив Вінценти і радий подався додому.
Із своїм задумом граф не барився. Лишень діждавшись слушного часу, він взявся за справу. В осінньо-зимовий період 1786-1787 років, зібравши з десяток тямущих чоловіків на підмогу, Вінценти Потоцький власноруч береться за розчистку гаю: вирубуються сухі дерева, підлісок.
А в тім місці, де дорога від його палацу впритул підходить до гаю, він робить широку, пряму-прямісіньку алею, котра, мов стріла, летить через увесь гай, аж ген-ген до самісінького його краю, ділячи водночас його і галявину навпіл.
Поруч ведеться розширення та розбивка галявини, де навесні 1787 року по периметру висаджуються паркові декоративні кущі та дерева, спеціально закуплені для цього. Верхня частина галявини, що на самому узвишші, залишається вільною. Саме тут, на ній, Вінценти збирається побудувати свій новий палац, щоб якомога подальше від людей жити в нім із Хеленою і тільки із Хеленою.
На нижній частині галявини Вінценти закладає квітник, засаджуючи його найрізноманітнішими квітами.
Час плив повільно, мов вода у тихій Мирці. Хоча Вінценти хотілося, щоб він промайнув в одну мить. І ось, якби там не було, але той час настав.
Одного літнього гожого дня велика красива карета, запряжена двома парами коней, від’їхала від палацу Вінценти Потоцького. Не встигли коні належне й пройтися, як карета, щойно завернувши, зупинилася навпроти входу у парк. Першим із неї вийшов середніх років чоловік, а за ним, підтримуючись за його руку, молода, доволі красива жінка. Це був Вінценти Потоцький та Хелена де Лінь.
Підтримуючи Хелену за руку, Вінценти повів її по алеї вглиб парку. Дійшовши до середини галявини, Вінценти зупинився і, відійшовши трохи від Хелени, мовчки став осторонь, даючи їй насолодитись довколишньою красою, яка, як він помітив, тут же зачарувала її.
Однак вона мовчала, не зронила жодного словечка. Мовчав і Вінценти, хотів все ж, щоб першою заговорила Хелена. Тому і не квапив її.
Повільний час був іще нестерпніше довшим. Онде уже скільки часу Хелена все мовчки та мовчки розглядала то квітник, то дерева удалині, то підходила декілька разів до квітника і, присівши вдихнула пахощі квітів.
- Що ти хочеш від мене почути? - врешті-решт все-таки першою заговорила Хелена, пильно дивлячись у вічі Вінценти. - Чи я здивована, чи я зачарована, чи я підкорена? Так, так, так… Усе разом, усе в одну мить, тільки-но я це все побачила. Адже зі мною такого не було. Це вперше в моєму житті!
- Ти будеш моєю? - не чекаючи, що ще скаже Хелена, Вінценти тієї ж миті став на коліна перед нею.
В руках блиснула золота каблучка із великим, кольору стиглої вишні, рубіном.
- Так, буду, - не вагаючись, немовби то чекаючи цього запитання від Вінценти уже давним-давно, відповіла Хелена.
- Повір це все заради тебе, заради моєї любові до тебе. А згодом тут буде ще набагато красивіше, тут ще буде наш із тобою палац, - Вінценти, одягнувши Хелені каблучку, став палко цілувати її руки.
- А ця алея, - Вінценти кивнув головою вдовж алеї, - з цих пір зватиметься «Алеєю любові».
Саме тому 1787 рік слід вважати роком зародження Немирівського парку, якому у нинішньому році виповнюється 225 років. І принагідно його варто було б назвати «Хеленівкою» («Геленівкою»), як-ото «Софіївку», яка, до речі, буде закладена і саме так (у честь Софії Потоцької) названа лише через дев’ять років опісля. Адже, як-не-як, а саме в честь Хелени, яка, завдячуючи, зокрема й парку, стала Потоцькою, і був заснований Немирівський парк.
Немає коментарів:
Дописати коментар