Життя духовного основа

Микола Денисенко

   Щорічно, починаючи з 1997 року, 9 листопада в Україні відзначають День української писемності та мови на честь Нестора-літописця. Цього дня вже традиційно пишуть диктант в Україні та поза її межами, де є українська діаспора. Кількість учасників цієї унікальної акції, започаткованої Національною радіокомпанією, щорічно зростає. Диктант став святом національної єдності. 

   З 9 листопада розпочався у патріотичному Рівному і новий мовний конкурс імені Петра Яцика. Саме цей українець зробив конкретну справу, яку вважав одним із своїх найвдаліших та наймасовіших проектів, бо вже в першому турнірі взяло участь понад двісті тисяч школярів. Конкурс був узаконений наказом міністра освіти В.Кременем. До цієї почесної справи прилучилися президент України Л.Кучма та ініціатор та засновник П.Яцик. Тоді ще керівництво країни розуміло значення цього проекту для нашої державності. Конкурс набирав ваги – у другому турнірі вже взяли участь мільйони школярів, у третьому – до навчальних закладів Міносвіти приєдналися навчальні заклади інших міністерств. І до меценацтва прилучається все більше фізичних та юридичних осіб з різних країн світу. В Україні постійним благодійником мовного конкурсу є ЗАТ фармацевтична фірма «Дарниця» на чолі з головою її наглядової ради Володимиром Загорієм. Від Спілки письменників України співголовою і координатором є Михайло Слабошпицький.

   Прикро, що теперішні державні чиновники усунулись від цієї важливої справи, забуваючи, що мова українська виконує унікальну роль у зміцненні української державності, збереженні національної ідентичності та консолідації світового українства. Вона є синтезом усього національного, фокусом його бачення. Нині у нас склалась парадоксальна ситуація: на 22-му році незалежності існує прискорений процес денаціоналізації, якому сприяють не тільки «воріженьки», а й свої «добрі люди», які ще недавно були щирими патріотами. Що відбувається? Наче якась недобра фея перетворює їх на інфантильних громадян території Україна, а святу любов свою до вітчизни вони переливають у чужі жбани. 

   Наша духовна еліта навіть у невольничі часи цього не робила. Відомо, що майже усі українські класики були російськомовними: Старицькі-Лисенки, Косачі-Драгоманови, П.Мирний, І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, М.Коцюбинський. Кожен з них знав 5-8 іноземних мов, та це не зашкодило їм найдосконаліше володіти мовою рідного народу і працювати для нього.

   Приємно, що на місцевому рівні теж трапляються люди, для яких духовність на першому місці. До таких належить і Микола Федорович Денисенко. Скромний, доброзичливий, мудрий, він не афішує свого патріотизму, а переконує нас справами. Завдяки йому немирівські вали зараховані до семи чудес Вінниччини. Тридцять чотири роки Микола Федорович досліджує історію і культуру нашого краю. Підсумком цих пошуків є двотомник «Немирівський парк і палац: переплетіння доль» - найглибше і найоб’ємніше дослідження історії Немирова, виданий за власні кошти. Прикро, що майже ніхто із немирівських небідних людей не допоміг ентузіастові. Ще в часи царського панування наш земляк Михайло Коцюбинський бідкався: «Українська література не тільки не забезпечує проживання автора, а ще й вимагає видатків». Чи змінилося щось з того часу, адже живемо у своїй державі?

   Сьогодні ми все більше надаємо перевагу матеріальним цінностям. Забуваємо, що мова – основа всього. Пониження мовного рівня призводить до пониження рівня духовного. Соціологи спостерегли, що найвищий відсоток злочинів саме в містах зденаціоналізованих, де українська мова майже відсутня, а російська помітно спотворена. 

   Ще на зорі нашої незалежності поетеса Катерина Мотрич у «Молитві до мови» писала: «Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена і знеславлена своїми дітьми… Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй вічним і віщим Словом від лісів – до моря, від гір – до степів…»

   З того часу небагато змінилося, але вірю, що наша юнь, яка бере участь у всеукраїнських мовних конкурсах, олімпіадах, диктантах, збереже наш найдорожчий скарб – рідну мову, підніматиме її престиж у всьому світі. Бо поки існує мова, то й існує народ. 

Марія Петришин,

викладач Немирівського коледжу

будівництва та архітектури