До української інтелігенції

Чому ми легкодухі і слабкі?
Чому минуле тягне нас донизу?
Чому ми не рахуємо років,
Що, як в багно, нас кинули у кризу?
Чому нас зневажають і цькують?
Чому нас б'ють гуртом і поодинці?


Чи в тому вся розгадка, сіль і суть,
Що ми від первовіку – українці?
Що не пізнавши, як завжди, своїх,
Віддаємо провидців на поталу,
В поводарі берем лише чужих,
самі собі шукаємо васала!

Що дозволяєм лізти у вівтар,
У душу й серце чоботом немитим
І, скинувши сумління, як тягар,
Наввипередки рвемось до корита!
Чому не оборонемо її,
Прибиту матюком співучу мову?

Та ж в ній не тільки зорі й солов'ї,
Вона ж – світило і душі основа!
Чому ми забуваєм повсякчас
Про людність спантеличену, злиденну?
Хто нам потрібен – Сталін чи Тарас?

Чи диктатура вже сидить у генах?
Чому ослів в нас більше, ніж послів?
І ресторанів більше, аніж клубів?
І більше шахраїв, ніж вчителів?
І менше мудреців, ніж душогубів?
Чому безцінні прадідів пісні,
Взірець краси й високої моралі
Шанують у далекій стороні,
А в нас вони лише для фестивалів?
Чому з екрана ненависть і кров,
І культ тупої мускульної сили?

Чому велику, наче світ, любов
Звели до ліжка, ним і замінили?!

І хто ж тоді сьогодні будем ми –
Еліта чи духовні імпотенти?

І хто ж нарешті скаже нам самим,
Що нині й прісно ми – інтелігенти?
І час пробив уже, а ми все ждем
Мойсея чи нового Вашингтона
Чого ми боїмося, куди йдем,

Де нам шукати правди і закону?
Самі даваймо відповідь собі,
Нема на це підручників у школі.
Здобути волю можна в боротьбі,
А, врешті, можна жити і без волі.

У кожного є серце й голова.
То ж будьмо не отарою – народом!
Як голову, кладу свої слова
На цей алтар сумління і свободи.

Автор